Література рідного краю

Прочитала відгук вченого-літературознавця, доктора філологічних наук, професора, ректора Центральноукраїнського державного педагогічного університету Григорія Дмитровича Клочека про перші творчі кроки студента Максима Брички.

Прочитайте про талановитого "книжника" та познайомтеся із його зарисовкою....

ЗНАЙОМТЕСЬ – ПОЕТ, ЕСЕЇСТ, БЛОГЕР МАКСИМ БРИЧКА.

Віктор Близнець якось назвав свого товариша-земляка Володимира Базилевського «великим книжником». Та й сам він був ним, «книжником», що допомогло йому, вихідцю із бідної-пребідної багатодітної селянської родини із села Володимирівка Компаніївського району (мені довелося бачити хату, де він народився), пройти такий подальший шлях: Першотравенська 7-річна школа – Компаніївська середня школа – факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, де поряд з ним навчалися Василь Симоненко, Микола Сом, Борис Олійник і, до речі, відомий усім нам Віктор Погрібний. А потім – робота у київських виданнях та визнання кращого українського письменника, який пише для дітей.

Якщо ж Володимир Базилевський є одним із кращих наших есеїстів та поетів, то таке поєднання обумовлене тим, що він є «великим книжником».

Максим Бричка - випускник Компаніївської середньої школи, де ще живе пам'ять про Віктора Близнеця. Зараз він першокурсник факультету філології та журналістики. Належить до малочисельного у наш час племені «книжників». За словами Михайла Слабошпицького, відомого письменника та видавця, українці зараз читають «КАТАСТРОФІЧНО мало» - власне він, як видавець, про цю нашу катастрофу, яка буквально на очах знижує інтелектуальний рівень нації, знає як ніхто інший.

Власне приналежність Максима Брички до цього «Ордену Обраних» і робить його чи не найбільш перспективним серед університетської студії «ОБРІЙ». Даного Богом літературного таланту мало – він ще потребує формування. А воно неможливе без зануреності з головою у книжне море. І Леонід Куценко, і Володимир Панченко - Царство їм Небесне - стали інтелектуальними світочами нашого краю та й усієї України власне тому, що ще у шкільні роки перечитали чи не всі книжки у своїх сільських бібліотеках.

Знайомство з творчістю Максима пропоную розпочати з його зарисовки (шкіца, есею) "Ще назва є..." («Тернова Балка»). Для мене це знаковий текст, який багато говорить про автора. У свій час я пережив так званий «велосипедний період», коли на десятки кілометрів заглиблювався у степові простори навколо нашого міста. Бував і в Терновій Балці. Часто польові дороги виводили до зелених - здалеку – гаїв, які при наближенні виявляються здичавілими садами. То були покинуті села.

Тема покинутого села, покинутої хати є дуже болючою. Це тема «селянської Атландити», яка відійшла у минуле. Ліна Костенко, проживаючи все життя у місті, нею дуже проймалася. Відчувала її геніально проникливою інтуїцією:

Душа здригнеться і в астралі

Де ж те як писанка село?

В майбутнє підуть магістралі

а України наче й не було?!

Створила такі поетичні шедеври як «Затінок, сутінок, день золотий…», « Українське альфреско», «Дзвенять у відрах крижані кружальця», «Вишневий хутір» та ін.

До честі Максима він теж цю проблему відчув – і зумів її висловити. Уява спрацювала прекрасно. Слово потрібне знайшлося. Стало слухняним, таким, що збудило наші візії, ввібрало і передало нам емоційні стани, збудило думку.

Поезію коментувати не буду. Молодий поет шукає. Пробує. Експерементує. То ж, друзі, читайте, поціновуйте...

Скажу, лишень, що як поет Максим уже має певний набуток – дві збірки, кілька літературних премій, перемога у БАТЛі, що відбувся минулим літом на Шевченковій батьківщині («ШЕФЕСТ»). Хороший знаком є його перші – і досить вдалі! - кроки у блогерстві.

То ж хай щастить тобі, Максиме! І обов’язково залишайся «книжником»! (Григорій Клочек)

Максим Бричка

«ЩЕ НАЗВА Є...» («Тернова Балка»)

Сьогодні побував у селі, що неподалік батьківщини. Декілька кілометрів асфальтованого шляху, відтак путівцем - і опиняєшся на степовому привіллі. Виходиш з автівки й різкий дух зела спиняє тобі подих. Чуєш, як у тобі тече трава. Здається, що саме тут, у цьому видолинку зародився світ і перший чоловік спік тут хлібину...Років чотири-п'ять тому я тут був. Тоді ще нуртували тут хвилі ковили в якій можна було втонути, як у безконечному сивому морі. Нині ковили немає. Стекла. Витекла... Тоді й не було тут городця чи пак чийогось невеличкого поля. Ниньки виорали. Засіяли. Столочили. Вище видолинку, на горі, заросло тернами село, яке так і називають Тернова або Тернова Балка. Ще назва є. Села немає. Навіть якоїсь позначки. Декілька хат із лампачу поросли биллям, травою. Їх майже не видко за клечанням, утім вичікують, виглядають з далеких шляхів, курних доріг. Обабіч хат ростуть вузлуваті бузки з покрученим гіллям, заглядаючи в пусті пройми вікон. Усередині хат зростає, тужавіє трава, жилава, рослава. Вона забула клекіт коси. Вона вклоняється росам. Їй чутно лишень лелеку самотнього, як світ. Цю тишу бояться зрушити навіть фазани, які зовсім неподалік захлиналися співами. Тут лише небо. Тут лишень простір. Тут тільки терни. А колись у цих хатах гуготів вогонь, сипавши іскрами й попелом; шорсткі руки доїли корів, які тримали чолом сонце; ряхтіли барвисті хустки; дзвеніли коси в вухах молодої трави, прирікаючи на загибель; дівочий спів губився межи садками, закликаючи провесінь, солов'їв, життя; хтось леліяв лілеї, що міцно вросли корінням у землю, як вростають люди; сміялися молодиці, радіючи городині, яка пнулася до неба; Божа роса хлюпотіла в череп'яних гладущиках; сходилися на толоку; на сволоці різьбили ймення господарів чи днину вродин; народжувалися, єдналися...Пусткою пустує Тернова. Якщо завмерти на хвилю, то можна зачути, як росте трава й шепочуться дерева. Вростають корінням у землю, як тіні, що час від часу навідуються до своєї хати. Вклонитися. Привітатися. Принести терновий вінок. Так, аби зовсім тихо. Тремтливо. Навіки.

БАЛАДА ПРО ЛЕЛЕКУ

коли я був малим

до мене щодня прилітав лелека

і приносив гарячу акацієву кашу

я годував його з рук

мальви розплющували третє око

й кліпали майже безшелесно

лелека звив гніздечко

над нашою стріхою

інколи мені здавалося

що сонця два -

одне лелече - те, що на хаті

друге Боже - на небі

у лелечого ще й промінці були солом'яні

вони гріли мене

а одного разу обпекли мені долоньку

коли я схопив солом'яний промінчик

хата оберталася навколо сонць

лелека приносив кашу

і одного разу він не прилетів

я вийшов на ґанок

і побачив два білосніжних крила

теплих як земля

білих як акація

я притулив крила до грудей

і заклекотав:

поверніть мого лелеку!

поверніть мені солом'яне сонце!

в очах мальв стояли сльози

на ясні зорі на тихі води

***

ПОНАД ВОДОЮ ЧОРНОЮ СМОЛОЮ

нависла тінь як нависає смерть

кружало сонця сходить хрипотою

і світ по грудях в дику коловерть

заходить босий. вичавлений гнів

спустошено до краю і до пустки

так ярмопідданий реве у яслах віл

і молиться до стертої мотузки

змалілий світ зшалілий до облуди

ковтає кров у переломах лжі

нам до весни хурделить очі лютий

і наші шаблі точить на чужі

рілля ізорана і чорна як вода

солоне тіло тане в осокори

десь круторогому прив'язують ярма́

кошлатий кінь покірної підкови

кошлатий день виловлює дитя

арканом сонця в чорні очерети

дитино, слухай

смійся на життя

і матері спитаєш

хто ти? де ти?

***

ГОЛОС КОВИЛИ ЯК МЕРТВИЙ ГОЛОС

на вітрах змовчався і засмаг

ковилі порепалося горло

зашуміла тиша на губах

степ не мій він так знімів без мене

скіфська бабо скам'яній за ним

йому очі видряпає небо

в пам'ять мертвих на докі́р живим

ти змалів твій вершник на колінах

сповідає в землю і траву

доки кінь зростає в диких тінях

перетявши степу тятиву

вершнику там догора дорога

і толочить смалену стерню

у ясир шмагає кривоногу

канчуком шляхів при чорнім пню

стару тополю. їй не вперше вмерти

при сопілці соловіти в путь

де синів твоїх ведуть у смерки

і тебе над шляхом розіпнуть

як мученицю. бо за шляхом шлях

а за ними смерки за синами

зашуміла тиша на губах

голос ковили змовчав під нами